Назад до новин

Як розвивається медіаграмотність в Україні: вісім висновків зі щорічної конференції

20-21 квітня відбулася шоста щорічна конференція з медіаосвіти та медіаграмотності, яку організовують міжнародна громадська організація Internews в Україні та Академія української преси (АУП). У ній взяли участь близько двохсот активістів медіаграмотності.

Захід складався із двох частин — першого дня в готелі Radisson Blue Поділ проходили пленарні дискусії за участі представників громадських організацій, що працюють у цій сфері, а також журналістів та представників державних органів. Учасники обговорювали проблеми і пріоритетні напрями розвитку медіаграмотності. Захід відкрила Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Марі Йованович.

Другий день тривав в аудиторіях Інституту журналістики, за участі педагогів із різних міст України: цей блок був присвячений практичним, методичним і науковим питанням медіаосвіти. Працювало шість секцій, кожна з яких концентрувалася на певній сфері — початкова школа, середня школа, вища школа (підготовка педагогів), позакласне виховання, бібліотеки та наскрізні моделі медіаосвіти. У кожній із секцій у форматі майстер-класів, творчих лабораторій та виступів вчителі ділилися своїм досвідом.

За моїми (автора) спостереженнями, для новачків-вчителів у цій сфері або журналістів, які вперше взяли участь у подібному заході, було великим відкриттям, що в Україні розвивається багато ініціатив із медіаграмотності і вже виконана частина роботи у формальній освіті. Думаю, причина в тому, що у 2010–2014 роках медіаосвіта лишалась якоюсь тіньовою діяльністю й вузькою сферою для ентузіастів. Виклики війни й пропаганда поступово змінюють цей стан речей. Причому схожа ситуація і в Європі та Сполучених Штатах, де криза фейків змусила багатьох звернути увагу на критичне мислення.

Отже, основні висновки після двох днів конференцій такі:

1. Триває поступове впровадження медіаграмотності в освіту. Можна погодитись із Юрієм Кононенком, директором департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міносвіти, який зазначив під час заходу, що у сфері впровадження медіаграмотності Україна «точно не на початку шляху, а радше на його середині». Відбувається це різними шляхами. Ще з 2011 року частина шкіл бере участь у Всеукраїнському експерименті з медіаосвіти — там у рамках варіативної складової навчальної програми, зокрема у старших класах викладається предмет «Медіакультура» (детальніше про хід експерименту тут). У багатьох школах поза рамками експерименту медіаграмотність так чи інакше присутня у позакласній діяльності.

Із новацій цього року: медіаграмотність включено у стандарт початкової школи, за яким навчатимуться перші класи з нового навчального року. Головна відмінність нового стандарту — орієнтованість на здобуття учнями компетентностей, а не лише знань. Також із нового навчального року в десятих класах викладатиметься курс «Громадянська освіта», де одним із семи розділів є «Світ інформації та мас-медіа».

2. Важливий виклик — підготовка вчителів. Учасники говорили, що у спадок від радянської школи одержали таку підготовку вчителів, яка не включала критичне мислення. А якщо вчитель не володіє критичним мисленням, він не навчить цього дітей — на цьому раніше наголошувала і Лілія Гриневич. Ще потрібно враховувати, що медіа — дуже динамічне явище, і бути в курсі останніх тенденцій тут важче, ніж з іншими предметами. Серед громадських організацій тут ключову роль відіграє Академія української преси, яка з 2011 року готує вчителів через регулярні тренінги, видає посібники й підручники з медіаосвіти. На державному рівні цей напрям частково впроваджуються через інститути підвищення кваліфікації, однак не системно. Також немає рішення щодо того, чи має бути спеціальність на педагогічних факультетах «медіапедагог». «З погляду міністерства освіти і підготовлених педагогів, є безумовна згода, що впроваджувати медіаграмотність треба, — сказав Юрій Кононенко.Інша справа — це півмільйона педагогів: ми розуміємо, що не всі з них готові. У початкову школу вже додано стандарт, далі буде для базової освіти, потім профільної — старшої школи. Нам важливо, щоби представники сфер, дружніх нам, — громадянське суспільство, журналісти, — теж працювали над оновленням цих документів. Бо далі вчителі будуть всі ці інструменти використовувати у практиці».

3. У середовищі освітян є одностайність, що критичне мислення й аналіз медіатекстів мають бути інтегровані в різні предмети (найчастіше — в гуманітарні дисципліни). Багато вчителів це вже роблять, а цього року розпочався проект «Вивчай та розрізняй (Learn to Discern)», під час якого будуть апробовані навчальні матеріали, що згодом інтегруються в наявні навчальні програми 50 загальноосвітніх шкіл. Однак немає одностайності щодо того, чи потрібен додатково до інтеграції обов’язковий окремий предмет. Одні вважають, що потрібен — у нинішній ситуації це прискорить процес розгортання медіаосвіти й підготовку вчителів. Інші дотримуються думки, що не потрібен, та апелюють до нового закону «Про освіту», згідно з яким школи мають більшу автономію і матимуть більше прав самі сформувати навчальний план. Загалом, із розмови з учителями зрозуміло, що бюрократизація освітньої сфери поки що залишається серйозною перешкодою і пошук годин на таку діяльність у деяких школах (та аргументування необхідності) — це ще той виклик.

4. Брак координації дій серед державних структур. Це традиційна проблема, про яку MediaSapiens писав уже не раз. Виступи представників різних відомств — у даному випадку Міносвіти, Міністерства інформаційної політики, Міністерства молоді та спорту, Нацради — яскраво ілюструють брак комунікації й чіткого розуміння, які конкретно дії і з якими аудиторіями чи ресурсами здійснюють колеги.

5. Активність громадянського сектору. Окрім уже згаданої АУП, у цьому напрямі працює й наша організація «Детектор медіа» (в першу чергу через сайт MediaSapiens, який є частиною порталу «Детектор медіа», а також спеціалізовані онлайн-ресурси, такі як «МедіаДрайвер» та «Новинна грамотність»), IREX (програма медіаграмотності для громадян 2015-2016 рр., нинішній проект «Вивчай та розрізняй»), Академія Deutsche Welle (тренінги для дорослих),  StopFake через фактчекінгові проекти, ініціативи з елементами медіаграмотності впроваджує USAID PACT/ENGAGE, волонтерський культурно-освітній проект «Жовтий автобус» та інші.

Велика роль в Україні саме громадського сектору в розвитку медіаосвіти — це не унікальне явище. Так, згідно з дослідженням Європейської аудіовізуальної обсерваторії, за останні п’ять років у 28 країнах ЄС третина проектів медіаграмотності реалізовувалася саме громадськими організаціями. Безумовно, якщо говорити про Україну, то це дуже позитивна тенденція, проте вадою є те, що офлайновим заходам бракує тяглості й системності, розуміння, які саме аудиторії охоплюються проектами та, знову таки, комунікації одне з одним.

6. Необхідно розвивати елітарну медіаграмотність. Цю думку висловив у промові Євген Головаха, соціолог, заступник директора Інституту соціології НАНУ з наукових питань. Він зауважив, що процес підвищення медіаграмотності населення — через освітню систему — триватиме десятиліттями. Однак паралельно має відбуватися ще формування «елітарної медіаграмотності» — тиском на тих, хто приймає рішення, на «агентів впливу». Під елітою він має на увазі три групи: владу, ЗМІ та інтелектуальну спільноту.

7. Великі медіа не є носієм знання про медіаграмотність. Наскільки самі ЗМІ можуть бути каналами поширення критичного мислення — це цікаве питання було порушено на одній із секцій конференції. На запитання модераторки Катерини М’ясникової, виконавчої директорки НАМ, «чим мають бути медіа — суб’єктом чи об’єктом медіакультури», Тетяна Лебедєва, голова наглядової ради НСТУ, відповіла: «Я думаю, що обидва аспекти можуть бути поєднані. І в першу чергу це завдання суспільного мовника. Адже щоб поширювати медіаграмотність, треба бути чесним у своїй редакційній політиці». Наталя Лигачова, голова ГО «Детектор медіа», сказала: «У нас немає медіа, крім суспільного чи “Громадського”, яке би на національному масштабі мало право вчити когось. Адже великі канали самі часто поширюють дезінформацію. Мені багато разів пропонували робити програми з медіаграмотності, але це було на таких телеканалах, на яких мені не хотілось цього робити». Водночас пані Лигачова підкреслила, що медіа могли би докластися до впровадження медіаграмотності в Україні. Тепер, на її думку, настав час для руху за професійні стандарти в медійній спільноті — на кшталт того, як колись був «Стоп цензурі!», і очолити його мають ті медіа, які самі дотримуються стандартів. Такий рух може включати й ідею медіапросвіти для широкої аудиторії. Олексій Мацука, голова правління ГО «Донецький інститут інформації», запропонував назву «Факт має значення».

8. Українські медіа не відповідають на запит молодої аудиторії. Хоча питання дитячого й молодіжного контенту — не центральне в медіаграмотності, але в розмові про взаємодію медіа й дитини це важливий аспект. На конференції взяла слово Любов Найдьонова, заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України: «Чи усвідомлюють сьогодні медійники, зокрема телевізійники, що вони катастрофічно втрачають свої шанси? Якщо вони не будуть залучати і робити передачі для дітей та молоді, то в них через 20 чи через 10 років не буде глядачів взагалі. Медійники, якщо ви не знаєте, що є медіосвіта, це не значить, що її немає».

Ця теза перегукується з результатами конкурсу есе серед підлітків на тему медіаграмотності, який проводила ГО «Детектор медіа» із назвою «Це зовсім не ОК. У чому проблема українських медіа?». Із повними результатами й переможцями конкурсу можна ознайомитися тут. Досить несподівано головною проблемою підлітки називали саме брак цікавого контенту — ледь не в кожній другій зі 143 робіт фігурував меседж «немає чого дивитися».

Марі Йованович, Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні: «Сьогодні всі ми маємо розвинути у собі навик критичного сприйняття інформації. Завдання вчителів — не лише навчити дітей розрізняти фейкові новини: ви їх вчите ширшого вміння — робити судження. Критичне мислення важливе під час навчання, але воно ще важливіше, коли молодь вже йде в реальний світ і приймає рішення. “Докопуватися” до фактів, зважувати й аналізувати альтернативи — це фундаментальні речі, яких ви, вчителі, навчаєте студентів. Ви розвиваєте покоління нових громадян, які задаються питаннями і не приймають на віру першу випадкову відповідь. Я переконана, що розвиток критичного мислення допоможе розвинути сильніші особистості, сильніші спільноту, сильнішу Україну».

Марджорі Роуз, віце-президент з розвитку програм Internews (США): «Пропаганда була створена, щоб загальмувати розвиток України у західному напрямі. Наразі немає єдиного рішення, як протидіяти кризі фейків — тут та у світі. Але ми знаємо, що навчання людей того, як бути відповідальними та поінформованими споживачами, може зменшити негативний вплив дезінформації».

Павло Хобзей, заступник Міністра освіти і науки України: «Цінності і ставлення формуються не лише батьками та вчителями, їх також формує інтернет і телебачення — а це часто агресивний простір. Тож треба скеровувати учнів, громадян, аби вони розрізняли правду та неправду. В нашій освіті не було цієї традиції. Раніше основне завдання освіти було — давати правильні відповіді, тепер же — ставити запитання. Є прийнятий стандарт Нової української школи, і тепер важливе питання, як працювати з учителями, щоб лінія стандарту по медіаграмотності уже входила в навчальний план».

 

Повний текст статті тут – автор Марина Дорош (ГО “Детектор Медіа”)

Фото Олексія Чумаченка та АУП